Доброволець АТО Андрій Абдуллаєв: Ті, хто хоче продовження війни, злочинці. Країні потрібен мир!

Уже півтора року в Україні вирує конфлікт на Донбасі. Коли в 2014 українська армія була небоєздатна і майже не мала шансів на успішне проведення АТО, на допомогу прийшли тисячі добровольців. Багато з них, на жаль, загинули під час бойових дій, багато отримали поранення, а хтось щасливо повернувся додому.

Колишній учасник АТО, боєць батальйону «Київська Русь» Андрій Абдуллаєв розповів «Тижню Київщини» про війну, волонтерів, про те, які люди живуть на Донбасі та що потрібно робити державі для того, щоб настав мир.

Про рішення піти добровольцем

Чесно кажучи, коли розпочинався Майдан, не підтримував його – мабуть, далося взнаки розчарування, яке прийшло після подій 2004 року, але коли розпочалися активні військові дії, а особливо, коли з’явилися новини про участь в подіях на Донбасі солдатів із сусідньої держави, зрозумів, що час діяти. В мене дві доньки – старшій дев’ять років, молодшій всього три, і я б дуже не хотів, щоб на їхню долю випало пережити жахіття війни. Оскільки ще зі служби в армії я маю певний бойовий досвід, то у військкоматі мені не відмовили, а записали добровольцем під номером 71. В липні 2014 року за кілька днів успішно пройшов медкомісію і відразу вирушив у військову частину в «Десні».

Чесно кажучи, підготовки з нами ніякої не проводили – швиденько повантажили в автобуси і в дорогу. Причому разом з нами їхали хлопці з іншого батальйону, які вже були екіпіровані, озброєні, з боєкомплектами. А ми – хто в чому, хто з чим. Зброю отримали вже на Донбасі.

Про волонтерів та державу

Те, в чому нам довелося спочатку воювати, м’яко кажучи, заслуговувало на велику критику. Приміром, форма мені була замала і не дуже якісна. Так само й бронежилет – наче й високого ступеня захисту, але як показав пізніше бойовий досвід, був нікудишнім. Від поранення він мене не врятував.

Тому волонтери нам дуже допомагали. Якби не вони, то не було б у наших вояків ані форми, ані нормальної їжі, ані засобів спецзв’язку та оптики. Гинули б наші хлопці сотнями, тому що держава видала нам тільки автомат 1963 року випуску, найпершої модифікації. З нього навіть влучно стріляти важко – не те що повноцінно воювати.

Навіть машина, на якій воював – саморобний броньовик, – теж від волонтерів. Українські волонтери це без перебільшення люди, на яких тримається зараз українське військо. Більш відважних, кмітливих, безстрашних людей важко знайти. Волонтери зараз як ніхто заслуговують на повагу та підтримку з боку держави, однак цього не відбувається.

Про поранення і братерську допомогу

Воював я з липня по вересень 2014 – до важкого поранення. Супроводжували конвої, вихід артилерії на бойові позиції, прикриття бойових груп. А поранення зазнав після чергового мінометного обстрілу. Осколками пробило легені, аорту, ребра. І міг би загинути, якби мене не врятував мій побратим, кулеметник Валерій із Фастова, з яким ми воювали в парі. Коли мене «накрило», хлопці викликали машину, але бойовики не давали виїхати «швидкій» – постійно обстрілювали мінометами. Тоді Валерій вивів нашу машину на відкриту місцевість і весь час, поки мене везли, прикривав щільним вогнем. Ось так і врятував мені життя – тепер я його боржник.

Мене одразу перевезли до Артемівська і там зашили, згодом відправили спочатку до Харкова, а вже потім до Києва. Після лікування та короткої відпустки я повернувся в батальйон, але, на жаль, лікарі визнали мене непридатним для подальшої служби. Тож перед Новим роком повернувся додому, до сім’ї. Тепер на згадку ношу в собі кілька осколків, які лікарі не змогли дістати.

Про синдром пост-комбатанта

Хлопцям, які повертаються з війни, необхідна обов’язкова медична допомога. Проте з власного досвіду я не знаю чи достатньо в Україні фахівців такої кваліфікації, таких психологів, які б повноцінно змогли повернути бійців до звичного мирного життя. Дехто, повернувшись додому, замикається в собі – йому просто не хочеться ні з ким спілкуватися. Хтось стає агресивним, хтось починає зловживати алкоголем, глушачи страшні спогади. Тому психологічна допомога – конче необхідна всім без винятку солдатам, які пройшли бойові дії. Але із цим у нас важко – якщо фізичні рани мені вилікували досить швидко та якісно, то психологічну реабілітацію не пропонував ніхто. Добре, що я по натурі спокійна людина, але все одно дружина іноді скаржиться, що ночами у снах продовжую з кимось «воювати». Не знаю, можливо, десь у великих містах і є якісь програми реабілітації, але в районних поліклініках, про це годі й мріяти.

Про післявоєнну реальність

Я повернувся туди, де й працював до війни. До речі, підприємство постійно допомагало і мені, і моїй сім’ї. Крім мене з нашого колективу пішов служити ще один хлопець – його призвали і він лагодив зіпсовану техніку, а всього серед моїх земляків із Богуслава пішло воювати досить багато хлопців, однак зараз все змінилося. Якщо під час перших хвиль мобілізації було багато добровольців, та й призовники не ховалися від військкомату, то зараз все більше таких, хто щосили намагається уникнути служби. Крім того, дещо змінюється ставлення й до ветеранів АТО. Наприклад, мені вже доводилося чути від «доброзичливців», що я пішов воювати на схід за гроші. І так багато хто думає. Як ви гадаєте, за 1300 гривень, які платить держава солдатам, можна розбагатіти? Обіцяних урядом бойових виплат я не отримав. Воював за те, щоб мої діти не знали війни. Але громадська думка як була полярною, так і залишилася.

Про політику держави під час війни

Попри гучні заяви урядовців та командування про відродження української армії, про славетні подвиги українських солдатів та офіцерів, мені здається,що багато шансів швидко припинити війну та ефективніше вести переговори було змарновано. Більше того, зверніть увагу, Україна завжди сідає за стіл переговорів після того, як наші війська зазнають поразки. Згадаймо Іловайськ, Донецький аеропорт, Дебальцеве – одразу після того, як нам перепадало, починалися нові раунди переговорів. І Україна на цих перемовинах виглядає як прохач, виказуючи цим свою слабкість. І водночас, коли українські вояки звільнили Маріуполь, Слов’янськ і Краматорськ та відбили Широкіне, Попасну, Дзержинськ, тоді, коли можна було говорити з позиції переможця – цими шансами чомусь ніхто не скористався. І хоча в нас за спиною начебто Євросоюз і США, але мені здається, що нас вони будуть підтримувати лише доти, доки їм це буде вигідно.

Про Мінські угоди та можливість виборів на Донбасі

Як людина, яка пройшла війну, глибоко переконаний в тому, що будь-які суперечності можна й потрібно вирішувати шляхом переговорів. І якщо Мінські угоди матимуть результат і буде мир, то це вже перемога, особливо, якщо Україну покинуть воєнізовані формування із сусідньої країни. А вже внутрішні проблеми України потрібно вирішувати самостійно, без сторонньої «допомоги»: цивілізовано та демократично. Повірте, на Донбасі живуть не тільки агресивні сепаратисти, які понад усе хочуть завоювати весь регіон.

Якось був такий випадок – приїхали ми в одне село, привезли трохи харчів людям. І от накинувся на нас один місцевий – аж іскри з очей, такий злий. Почав розказувати, що проти нас воюють «ополченці», а не «сепаратисти». Але слово за слово, розговорилися, порозумілися і закінчилося тим, що чолов’яга запросив нас випити «за порозуміння». А траплялося, що підходили люди і казали «хлопці, ви ж тільки не їдьте звідси». Просто потрібно докласти усіх зусиль, щоб спокійно обговорити наболіле, спробувати спокійно вислухати претензії сторін та виробити програму спільних дій. Адже кожен має право висловлювати власну думку і захищати її. Однак не потрібно це перетворювати на профанацію, як це зробили в Криму, а потім на Донбасі. Тому, якщо вибори будуть справжніми, чесними та прозорими, з дотриманням усіх необхідних правил – думаю, що люди повинні мати право вибирати собі тих, хто їм подобається.

Про спекуляцію на війні

Війною можна скористатися по-різному. Для когось це боротьба за свободу та незалежність. А для когось – зайвий привід поспекулювати. Візьмемо хоча б деяких колишніх комбатів, які зажили собі популярності після АТО і стали політиками. Я не воював з ними особисто, не можу їх в чомусь звинувачувати, але їхні дії в парламенті, м’яко кажучи, дивують – крім корупційних та політичних скандалів про них мало що чутно. Або ось, наприклад, з’явилася така собі партія «УКРОП», яка взяла і нахабно привласнила собі прізвисько українських вояків. У мене такий же шеврон був на куртці під час служби, то що тепер я автоматично стаю прихильником цієї, так би мовити, партії патріотів? В жодному разі! Так, є такі політики, які реально допомагають військам, але таких одиниці – більшість, якщо й бували в зоні зіткнення, то лише з метою піару. Допомогли на копійку, сфотографувалися в бойовому обмундируванні зі зброєю в руках – і тепер вішають свої фотографії на передвиборних білбордах.

Про прагнення миру

Зараз в Україні можна спостерігати ситуацію, коли велика кількість українців виступає за подальше ведення бойових дій, а інша – така ж велика кількість людей, прагне якнайскорішого припинення війни політичним шляхом. Так от я як солдат – обома руками підтримую тих, хто прагне миру. Іншого бажання в мене й бути не може. Водночас вважаю, що тими, хто закликає до продовження війни, повинна зацікавитися СБУ і міліція. Бо не може людина при здоровому глузді бажати війни – хіба що їй особисто вигідне кровопролиття. Чомусь не чутно, щоб провладні партії прагнули миру – один Опозиційний блок послідовно та наполегливо закликає уряд докласти всіх зусиль щодо вирішення питання політичним шляхом. Те саме і з реформами – багато хто посилається на те, що розвитку заважає війна, однак вона на сході, а не в Києві, де правляча коаліція не може навіть проголосувати за вкрай важливі для країни закони. Як це було із законопроектами про децентралізацію – знову ж таки, їх підтримав в повному складі лише Опозиційний блок, а провладні партії недорахувалися своїх голосів. Тому прислів’я «кому війна, а кому матір рідна» все ще актуальне в Україні, на жаль.