Від осуду – одні збитки

Хороша людина – це той, хто не вбив, не вкрав, не блудник і не п’яни­ця. Хто зрозумів, що життя з Богом – добре, а формула щастя – в Господніх заповідях.

Така людина і сама знає, що вона хороша. Знає, що гріхи її простимі і звичайні – осуд і холодність до Бога.

Бог наділив людину багатьма дарами. Але ще більше дарів вирішив притримати, не давати людині до певного часу. Розум дано людині при створенні. Можливість бачити і творити зло людина взяла собі сама. Право бачити зло, судити його і знаходити йому місце Бог залишив собі.

Користуючись розумом і вмінням розрізняти добро і зло, ми рятуємося від гибелі. Ми бачимо погану людину і знаємо, що може вбити або заразити душу, і уникаємо цього.

Людина весь час робить вибір всередині себе і зовні. Її внутрішній навігатор весь час увімкнений і торує шлях серед світу людей. Але є одна межа, за яку не можна заходити нашому GPS – межі повноважень Бога, головна з яких – Його остаточний суд.

Чому ж осуд є гріхом? Людина думає і вирішує, неначе маленький бог на маленькому страшному суді. Але в нас немає повного знання, і тому суд наш неправедний. Тільки Господь судить чесно і з любов’ю. А людина упереджена і зла, тому суд її мерзенний. Осуджуючи, грішить не тільки розум і неповнота інформації. Розум повинен бути урівноважений серцем. Розум – лише інструмент або машина. Його напрямок і результат залежать від тієї мети, яку йому дало серце. Серце, яке існує в злобі, творить осуд, в той час коли серце сповнене любові, взагалі не осуджує.

Ті, хто засуджує, чинять злочин. Засудження – повна протилежність любові, воно закриває серце для благодаті. Чи можемо ми собі дозволити таку розкіш? Хіба ми занадто щасливі, якщо в якості десерту дозволяємо собі скуштувати трохи страждань і горя? Невже нам потрібні зайві страждання?

Людина всюди шукає радість і благодать. Гріх має свою радість, яка на секунду оживляє і бадьорить, а потім занурює душу в сутінки на дні і тижні. Людина карає себе мороком душі, маленьким кінцем світу. Шукаючи радості, напивається НЕ Божою благодаттю, а власним сурогатом розради. Людина в божевіллі змінює Божу розраду на свою. І серце гасне, серце задихається, а душі нема чим дихати. І так живуть люди – страждаючи там, де вдосталь щастя.

Для тих, хто вміє любити, дуже важливо, щоб горіло серце. Ті, хто любить Бога, знають, що з Ним на серці – світло, божественна ніжність, тиша, спокій і радість. Така людина боїться загасити свічку свого серця. Вона уникає осуду не тому, що не бачить безладу, а тому, що вважає, що неподобства потрібно виправляти, не гасячи серця.

Але Бога люблять одиниці. Решта Бога боїться, або ненавидить. Але осуд, заздрість, лихослів’я, ненависть чи впертість вкрай НЕВИГІДНІ – від них лише збитки. Позаздрив або засудив – і замість благодаті завалив серце камінням. У таке серце не може ввійти Святий Дух. А коли не входить любов і світло, то входять зло і темрява.

Гроші, майно, здоров’я, таланти, сила – все має сенс лиш тоді, коли вони приносять радість. Єдина справжня цінність – наше відчуття благодаті. Але якщо серце завалено чавунними ядрами, воно не може прийняти ані куплену радість, ані п’яну радість, ані радість від занять спортом, або відпочинок.

Тож невже осуд, заздрість, впертість, злість – це те, що нам конче необхідно?

Може любити і бути таким все-таки краще? Можливо, є сенс в любові до Бога, адже Він відповідає взаємністю? Мені здається, що є сенс дозволити собі любити і прожити життя сповнене світла.

Священик Костянтин Камишанов,

За матеріалами «Іонінського листка»