Важка дорога в пошуках нового дому. Як дитячий будинок сімейного типу з Донбасу шукав свою нову оселю

За останні півтора роки сотні тисяч українців були змушені покинути свої оселі напризволяще, рятуючись від жахіть війни на Донбасі. Важко уявити, що довелося пережити цим людям на шляху до мирного життя.

Однак, чи не найбільше поневірянь випало на долю біженців, які утримували дитячі будинки сімейного типу – адже доводилося боротися не лише за свою безпеку, а й за право на мирне життя для дітей.

Понад рік тому подружжя Родікових із Макіївки, втікаючи від війни на Донбасі, сподівалися, що за кілька тижнів вона припиниться, і вони разом зі своїми десятьма дітьми зможуть повернутися до рідної оселі. Однак, зазнавши чимало поневірянь, на власному досвіді зіштовхнувшись із байдужістю владних чиновників та з допомогою простих небайдужих українців, родина опинилася в селі Гатному під Києвом – і тепер це їхня домівка.

Світ за очі від війни

У сімейному дитячому будинку Родікових десятеро дітей – п’ятеро своїх і стільки ж прийомних. Старші син Богдан та донька Олександра вже студенти – вчитимуться на ветеринара та модельєра. Молодші Денис, Валерія і Данило восени підуть у шостий. І ще троє цього року підуть у перший клас, а вдома залишаться лише двоє найменших дітей. Зараз родина мешкає в селі Гатне, що під Києвом, у просторому будинку, побудованому місцевим меценатом. Однак попри все Діана і Володимир зізнаються, що й досі дуже сумують за рідною домівкою, адже рішення залишити Макіївку далося непросто.

– У нас у Макіївці були всі умови для комфортного життя: великий затишний будинок, в якому вистачало місця для всіх, – розповідає Володимир. – Спальні, ігрові кімнати, кабінети для занять. Ділянка двадцять соток землі з фруктовим садом, басейном, спортмайданчиком, а ще три собаки, дві кішки і дуже багато акваріумних рибок – до війни я займався розведенням скалярій і цихлід. Ми довго не наважувалися все кинути й поїхати, до останнього сподівалися, що війна ось-ось закінчиться.

Проте примхи долі незвідані – в середині травня 2014 року Родікови надали притулок багатодітній сім’ї зі Слов’янська, яка змушена була тікати світ за очі із селища повністю зруйнованого війною. А через короткий час уже й самі стали вимушеними переселенцями.

rodikovi V 3

– Тоді, надаючи притулок нужденним, ми й уявити собі не могли, що за два тижні змушені будемо тікати від війни, – говорить Володимир. – Однак, коли на вулицях з’явилися танки та бойовики з автоматами, стало зрозуміло – треба виїжджати в безпечне місце. Як з’ясувалося згодом, рішення було правильним. Уже через тиждень бойовики заборонили вивозити дітей за межі області.

Спочатку родина вирушила до Запоріжжя, але коли з’ясува­лося, що мирне життя ще не скоро повернеться на Донбас, почала шукати новий притулок. Глава сім’ї звертався до різноманітних установ із проханням про допомогу, написав про це також і в соцмережах.

– Було дуже багато відгуків,  – розповідає Володимир. – Писали з усіх куточків України прості люди, запрошували жити в них удома. Але ми не наважилися з такою юрбою дітей сідати комусь на шию.

«Допомога» від держави

Зрештою родина опинилася в селі Червона Мотовилівка у Фастівському районі Київщини. Місцева євангельська громада надала родині в тимчасове користування дві невеликі кімнати. Діана Родикова згадує, що на перших порах, діти, які звикли до простору рідного дому, вередували й просилися назад, у Макіївку. Однак можливості повернутися не було – на Донбасі лютувала війна.

– Ситуація ускладнювалася ще й тим, що притулок у Мотовилівці теж був лише тимчасовим, – згадує Володимир. – Часу було лише до вересня, а вже потрібно було визначатися зі школою для дітей, з вишом для старшого сина. І я почав писати листи куди тільки міг. Написав усім: прем’єр-міністру, в Мінсоцполітики, депутатам, спікеру Верховної Ради. І через деякий час почали надходити невтішні відповіді.

Подружжя розповідає, що зміст усіх «відписок» від можновладців був приблизно однаковим. Мовляв, влада знає про проблему, тримає її на контролі, але з огляду на складну ситуацію в країні нічим не може допомогти. Дитячий будинок сімейного типу залишився наодинці зі своїми проблемами. Однак завдяки пресі та телебаченню історія багатодітної родини з Донбасу набула розголосу, і зрештою родина змогла перезимувати в притулку в селі Петровському. А за цей час меценати побудували для Родікових просторий будинок у Гатному, куди родина переїхала лише два місяці тому. Потроху облаштувалися, правдами й неправдами вдалося перевезти домашній скарб із Макіївки, і життя помалу почало налагоджуватися.

Багатодітне щастя

Про своїх дітей Діана і Володимир розповідають із задоволенням і гордістю. Але не приховують: шлях до сімейного щастя був для них непростим.

– Ми одружилися майже двадцять років тому, зовсім молодими, – розповідає Діана. – Спочатку мені ніяк не вдавалося завагітніти. Тоді ми із чоловіком домовилися: якщо наш шлюб виявиться бездітним, то ми обов’яз­ково усиновимо дітей. Однак незабаром Бог дав нам Богдана, слідом – доньку Сашеньку. І ми якось забули про наміри. Однак після невдалої чергової вагітності, ми згадали про обітницю і дотримали слова. Ось так уже з 2012 року з нами живуть п’ятеро наших дітей і стільки ж прийомних.

Родікови розповідають, що друзі спершу дивувалися вибору Володимира й Діани, допитувалися про те, навіщо вони це роблять.

– Багато хто нам говорив: «Навіщо ви це робите? У вас і так своїх п’ятеро. А в дітей із дитбудинку погана спадковість, невідомо, які гени», – розповідає Володимир. – Ми завжди відповідали, що ми й самі не знаємо, яка в нас самих спадковість і гени, і невідомо що нам передалося від предків. Якщо є сили та бажання, то чому б не захистити дітей, допомогти сиротам знайти будинок і надійну сім’ю.

У словах Володимира багато правди – статистика наводить невтішні цифри про випускників дитячих будинків, які не змогли відшукати нову сім’ю. Кожен другий випускник дитячого будинку рано чи пізно скоює злочин; кожен третій опиняється в місцях позбавлення волі; кожен четвертий не може знайти собі роботу; кожен п’ятий стає бездомним; кожен шостий випускник дитячого будинку здійснює спробу суїциду. Після закінчення інтернату 76% дітей не хочуть покидати «дім», 52% бояться, що їм ніде буде жити; 50% вважають, що не знайдуть роботу; 30% переживають, що будуть самотні; 26% бояться відчути негативне ставлення до себе з боку оточуючих; 18% не мають поняття, як жити далі. На жаль, держава мало приділяє уваги соціальному захисту таких дітей, тому дитячі будинки сімейного типу – це чи не найкраще рішення цієї проблеми.

Невтішні перспективи для дитбудинків

Однак дитячим будинкам сімейного типу в Україні нелегко ведеться. Навіть ті родини, які хочуть організувати дитбудинки, часто зіштовхуються із шаленим бюрократизмом, а згодом і фінансовими труднощами. Уряд останнім часом не просто обходить увагою ці сім’ї, але й навпаки – позбавляє останньої підтримки. Так, із 1 липня держава суттєво змінила порядок надання пільг для багатодітних родин. Якщо раніше багатодітні сім’ї та дитячі будинки сімейного типу могли сплачувати за газ, електрику, воду лише 50% від вартості незалежно від обсягів споживання. Тепер же на пільги мають право лише ті, чий середньомісячний дохід не перевищує 1710 грн. Дякуючи «покращенню» від влади, Родікови тепер змушені платити повну вартість. Володимир вважає, що це ставить під сумнів саме подальше існування дитячих будинків сімейного типу.

rodikovi V 2

Володимир Родіков говорить, що проблема потребує нагального вирішення.

– Ми, спільнота дитячих будинків сімейного типу, намагаємося привернути увагу і влади, і ЗМІ до цієї проблеми, – говорить Володимир. Адже, як правило, такі дитбудинки це великі за площею оселі, які потребують значних витрат на своє утримання. А зараз, коли тарифи на ЖКГ підвищилися в кілька разів, власники дитбудинків будуть змушені витрачати всю фінансову допомогу для дітей лише на опалення та електрику.

Родікови говорять, що є усі підстави говорити про те, що в разі невирішення цієї проблеми, дуже скоро настане час, коли дитбудинки сімейного типу будуть змушені припинити своє існування, оскільки будуть не в змозі сплачувати здирницькі тарифи.

– А це тисячі дітей-сиріт по всій Україні, перед якими постане «перспектива» повернутися в державні дитячі будинки і вдруге втратити сім’ю. А ще скільки дітей не матимуть шансу її взагалі здобути, – зітхає Володимир Родіков.

Родікови впевнені, що влада просто не має права заощаджувати на родинах, які присвячують своє життя вихованню прийомних дітей, оточують їх турботою та доглядом і дають шанс на щасливе життя.

Чудодійна сила соцмереж

І по сьогодні, Володимир і Діана не втомлюються дивуватися щиросердості та доброті наших співвітчизників, які не відмовляють родині у вирішенні нагальних питань. Особливо зараз, коли фінансова підтримка дитячих будинків сімейного типу державою зменшилася до мізерних розмірів. Так, нещодавно Родікови зіштовхнулися з проблемою – у новому будинку немає підвалу, а тому зберігати продукти ніде, особливо ті, яким необхідні особливі умови. А потреби в сім’ї чималі. Тому Володимир через facebook написав листа з проханням про допомогу голові лідеру Опозиційного блоку Київщини Олександру Качному.

– Буквально через кілька хвилин після того як я відправив повідомлення, отримав відповідь – Олександр пообіцяв допомогти, – розповідає Володимир Родіков. – А потім нам зателефонували його помічники, дізналися про нашу потребу в морозильній камері і через кілька днів привезли й подарували її нам. Однією проблемою стало менше.